У країні, яка чинить спротив повномасштабній збройній агресії, де кожен свідомий громадянин має бути готовим до оборони, суди — замість того, щоб захищати право на самозахист і свободу об’єднань — стають на бік застарілої, радянської моделі “дозволу на все”. Здавалося б, війна мала б стати моментом переосмислення: держава має підтримувати ініціативу, а не душити її. Але в реальності ми бачимо інше.
Нещодавнім прикладом став розгляд справи щодо скандальної інструкції МВС № 622. Касаційний адміністративний суд у складі Верховного Суду (Валентина Кузнецова, Олександр Мельничук та Наталія Блажівська) розглянув позов керівника навчального центру Сivil Safety Academy Андрія Звєзділіна щодо визнання протиправними окремі положення інструкції МВС № 622. Колегія ухвалила рішення, яке викликало хвилю обурення в правничій спільноті та серед громадянського суспільства.
На жаль, суд продемонстрував не правову неупередженість, а відвертий страх змінити застарілу і незаконну практику дозвільної системи МВС. Ба більше, замість того, щоб дати належну оцінку правовим аргументам позивача, колегія фактично повторила позицію МВС.
Інструкція важливіша за закон?
Судді в черговий раз підмінили верховенство права — верховенством наказу. Вони назвали Інструкцію МВС № 622 – яка, нагадаємо, є підзаконним актом – такою, що «приведена у відповідність» до законодавства, попри її повну втрату зв’язку з Конституцією України та вимогами правотворення. Жодна з правових підстав, на які посилалася сама Інструкція, на момент розгляду справи не є чинною.
Колишній суддя Конституційного суду України Віктор Шишкін вже давно чітко заявляв: виправдання дозвільної системи МВС є або професійною некомпетентністю, або свідомим ігноруванням Конституції. Адже головна біда полягає в тому, що ця інструкція досі спирається на акти, які:
- втратили чинність (Закон «Про міліцію» від 1991 року),
- ніколи не набрали чинності (Постанова КМУ № 576, не опублікована у порядку, встановленому Конституцією),
- є продуктом узурпації повноважень (укази Президента замість законів Верховної Ради).
Контроль чи репресії?
Судді КАС також продемонстрували нерозуміння (або небажання розуміти) різниці між правилами поведінки і правилами контролю. У своїй постанові вони виправдовують обшуки, перевірки та блокування діяльності підготовчих центрів, стверджуючи, що це «не є контроль за господарською діяльністю», а «забезпечення дотримання правил дозвільної системи».
Це спотворене тлумачення відкриває двері для подальших зловживань, коли будь-який волонтерський чи навчальний центр може бути паралізований рішенням поліцейського – без суду, без належного правового механізму.
Суспільний інтерес vs бюрократичний маразм
Позивач Андрій Звезділін очолює Civil Safety Academy – центр, що за роки своєї діяльності підготував понад 40 000 українців до поводження зі зброєю, у тому числі добровольців і військових. Його центри є життєво необхідними в умовах війни, коли кожен має бути готовий до оборони. Проте замість подяки – обшуки, блокування, перешкоджання роботі.
Натомість суд визнав такі репресії – “виправданими”. Мовляв, специфіка обігу зброї вимагає «особливих правил контролю». Але жодних нових законів для цього не ухвалено, лише інструкція, яку давно мали б скасувати.
МВС і дух СРСР
Як не сумно визнавати, але МВС досі діє у парадигмі «дозволено лише те, що дозволено владою». Саме так, як у Конституції УРСР. І Касаційний адміністративний суд у цій справі цю модель фактично легалізував.
Судді Кузнецова, Мельничук і Блажівська, на жаль, стали не охоронцями закону, а охоронцями системи. Тієї системи, яка не визнає громадян як суб’єктів права, а лише як об’єктів контролю.
Чому ця справа важлива
Це не просто справа про інструкцію. Це – справа про те, хто в Україні має владу: закон чи міліцейський наказ, Конституція чи репресивна звичка контролю.
Сьогодні – це волонтери та інструктори. Завтра – будь-хто, хто наважиться діяти без дозволу зверху. Верховенство права — не про дозвіл, а про захист. І якщо суди цього не розуміють, значить ми повинні нагадати їм про це.
