Чому в Україні досі плодяться політично мотивовані справи й чи можливо це зупинити

Опинитися в заручниках, живучи в Україні, доволі просто. Для цього не треба їхати на окуповані Донбас, у Крим чи інші краї світу, де кишить терористами. Цю «приємність» можна здобути, не виходячи з хати. Вистачить лише бути на когось трохи схожим, перейти дорогу комусь впливовому чи потрапити в погане місце у недобрий час. Так не пощастило Андрієві Антоненку, Юлії Кузьменко та Яні Дугарь, на яких повісили провину за вбивство журналіста Павла Шеремета. Така біда спіткала ветеранку війни Вікторію Котеленець, у зовнішності якої побачили схожість із терористкою з «ДНР». Врешті, такою ж розмінною монетою став Сергій Стерненко, якого неодноразово намагались убити за його активістську діяльність та кинули до в’язниці, спираючись на наклеп сепаратиста. На жаль, цей список далеко не повний.

Здавалося б, після зникнення СРСР, де політично мотивовані справи були одним із системних стовпів могутності режиму, нічого подібного у незалежній Україні не мало б існувати. Саджати за сфальшованими провадженнями чи вигаданими звинуваченнями — прерогатива диктаторів, а не всенародно обраних президентів. Утім, необхідність переслідувати чи покривати злочини не залежить від моделі правління. Природа цього явища криється у спокусі та можливості використовувати владу для задоволення колективних чи особистісних цілей. У них можуть бути задіяні найвищі посадові особи, а можуть лише пішаки найнижчого рівня.

Власне, політично мотивовані провадження — це інструмент. І можливість чи неможливість його застосування передусім впирається у правову модель, яка існує в державі. Чи панує у ній верховенство права і всі громадяни рівні перед законом? Чи, можливо, окрім формального верховенства права є ще телефонне право та якась соціальна ієрархія, у якій є хтось, без чиєї згоди неможливо вирішити жоден соціальний конфлікт, «рівніший» і важливіший за інших? «Коли ми говоримо про верховенство права — все просто й зрозуміло, — каже адвокат Віталій Коломієць. — Rule of Law — керуємося правом. І на противагу цьому існує Rule of Man — класична міжлюдська ієрархія. Тому ключове питання — закон вищий за короля чи король вищий за закон? На цій межі і провадиться боротьба за верховенство права. Католицька церква сильна, бо правила вищі за Папу. Він як суверен не може змінювати їх під себе. Не може написати собі нову Біблію. І корені верховенства права тягнуться саме звідти. Це цивілізаційний момент, елемент європейськості… Наша ж проблема полягає в тому, чи відчуваємо ми право як соціальну цінність. Наприклад, коли чиновник присягає й обіцяє неухильно дотримуватися Конституції, що це для нього означає? Просто формалізм? Але ж це присяга… Якщо справді неухильно дотримуватися Конституції і якщо для людини, окрім службового обов’язку, існує ще моральний (я чесний перед собою, бо я маю честь), тоді правила беруться за основу. Тоді байдуже, хто буде президентом і чого він вимагатиме. Є принципи, яких ми дотримуємося, і крапка. Коли ж цього немає, ми не визнаємо цю цінність, то наявну порожнечу заповнює інша модель — король вищий за право. Але вона вже не працює автоматично, лише в ручному режимі. Відповідно, в ручному режимі працює все. Зокрема й судочинство — як інструмент для покарання, обмеження свободи чи примусу».

ПОЛІТИЧНО МОТИВОВАНІ ПРОВАДЖЕННЯ — ЦЕ ІНСТРУМЕНТ. І МОЖЛИВІСТЬ ЧИ НЕМОЖЛИВІСТЬ ЙОГО ЗАСТОСУВАННЯ ПЕРЕДУСІМ ВПИРАЄТЬСЯ У ПРАВОВУ МОДЕЛЬ, ЯКА ІСНУЄ В ДЕРЖАВІ. ЧИ ПАНУЄ У НІЙ ВЕРХОВЕНСТВО ПРАВА? ЧИ, МОЖЛИВО, ОКРІМ ФОРМАЛЬНОГО ВЕРХОВЕНСТВА ПРАВА Є ЩЕ ТЕЛЕФОННЕ ПРАВО ТА ЯКАСЬ СОЦІАЛЬНА ІЄРАРХІЯ

На жаль, історії, в яких держава з певних причин дозволяє собі знущатися з власних громадян чи ігнорувати несправедливість, вчинену стосовно них із боку наближених до системи чиновників, трапляються постійно й траплятимуться ще довго. Сьогодні ж вони на слуху лише завдяки збільшенню кількості каналів поширення інформації. Але й це умовно. Скажімо, з «довгого списку» Катерини Гандзюк, де зібрані дані про 55 нападів на громадських активістів, що сталися з початку 2017 року, середньостатистичний громадянин, можливо, чув усього кілька прізвищ. Але уявімо, що цього списку немає взагалі. Ніхто не ходить на засідання судів, не допомагає цим людям, не створює через депутатів слідчі комісії, не змушує правоохоронців розслідувати. Тоді всі ці історії лише поповнили б статистику і грубий реєстр нерозкритих справ, приречених на забуття. Вони врешті й так приречені. Більшість із них навряд чи колись будуть доведені до кінця, а винні навряд чи отримають покарання. Система не зацікавлена в цьому, бо це суперечить її принципам співіснування в зграї. Влада — це ж не абстрактна субстанція. Це люди, які розпоряджаються спільним ресурсом, грошовим чи адміністративним — не так важливо. А доступ до чогось завжди спокушає ним скористатися. Тому всі ці люди пов’язані між собою та часто взаємозалежні. І системі легше позбутися опонента, залякати чи знищити, ніж злити когось «свого», адже це може спровокувати ланцюгову реакцію.

Яскравий приклад такої колективної взаємодії — справа Сергія Стерненка. Для системи було важливо, щоб він замовк, і вона робила для цього все можливе. Залякували, били машину, нападали з метою покалічити, стріляли, намагались убити. За всі ці напади так ніхто й не сів, окрім Абзала Баймукашева, якого Стерненко сам і спіймав. Ба більше: коли Сергій знайшов у себе під машиною GPS-трекери, які належать поліції, доблесні правоохоронці хитрістю хотіли їх у нього відібрати, щоб замести сліди. Врешті Стерненка таки вдалося закрити на 7 років і 3 місяці за нібито викрадення людини. Але був насправді злочин чи ні — в цьому випадку не має значення. Стерненко мусив сісти хоча б тому, що назбирав собі в колекцію чимало впливових ворогів. Починаючи з мера Одеси Геннадія Труханова й закінчуючи заступником очільника Офісу президента Олегом Татаровим. А ще ображав шановних людей із «Опозиційної платформи — За життя» та інших реваншистів і, що найгірше — виставляв у ганебному світлі недореформовану поліцію. Тому природно, що система працювала проти Стерненка як проти ворога колективного, а подекуди й особистого. І коли б не знайшли сепаратиста, постраждалого від рук проукраїнського активіста, то в хід пустили б інші сценарії. Їх у конспектах недореформованих поліцейських іще з часів совка назбиралося чимало: підкинути наркотики, зброю, звинуватити в хуліганстві тощо.

Можливо, за таке й не посадять, але на гачок підвісять. Це чи не найпопулярніший спосіб нейтралізації опонентів в Україні. Справу можна тягнути довго, вона виснажуватиме людину, її час і життєвий ресурс. Людина випаде з життя, не зможе робити свою справу, натомість мусячи займатися своїм захистом і відбілюванням та витрачати на це гроші. Врешті цей інструмент протидії опонентам є абсолютно безкоштовним для системи, і його можна використовувати постійно, бо жодної відповідальності за таку «творчість» не буде. Навпаки, послуга за послугу — і в злочинну діяльність залучена ціла вертикаль та горизонталь: прокурори, слідчі, судді, депутати, міністри, президенти. Бо завжди комусь треба щось вирішити, з кимось поквитатись і когось відбілити. Або просто для галочки сфальсифікувати справу, хід якої згодом неможливо буде зупинити, бо маховик правосуддя буде запущено.

Аналізуючи справу Вікторії «Фортуни» Котеленець, можна припустити, що йдеться про типове бажання слідчих вислужитися та показати власну ефективність. Звинувачуючи жінку в тому, що вона нібито конвоювала українських полонених під час «параду» в Донецьку у 2014 році, вони навіть не подбали про те, щоб зібрати достатньо доказів та належно провести порівняльні експертизи. Допитані свідки бачили жінку лише зі спини, для експертизи взято фотографії різного часу й із різних ракурсів. Обвинувачення фактично базується на фантазіях слідчих, але система вже не може дати задній хід. Адвокати «Фортуни» кажуть, що прокурор у якийсь момент почав сприймати аргументи захисту як особисту образу і просто вперся. Мовляв, я вам зараз покажу, хто тут влада.

Схожа ситуація й зі справою Шеремета. Завдання знайти будь-кого схожого на людей із камер спостереження слідчі виконали блискуче. Сценаристи розпрацювали історію, й пресконференція вдалася на славу. Тільки от під час ретельнішого розгляду виявилося, що все шито білими нитками, історія не клеїться, експертизи нікчемні, а справу треба закривати. Але як її закриєш, коли в авантюру втягнутий сам президент? Замість того щоб вибачитися, вирішити проблему і згладити конфлікт, колесо котиться далі та чавить людські долі. Бо жоден слідчий не визнає, що помилився.

Очевидно, що суспільство певною мірою саме винне, що з ним поводяться таким чином. Воно це дозволяє і толерує власною байдужістю та невпевненістю. Наступ на свободу з боку держави існуватиме завжди. Влада відбиратиме її у своїх громадян рівно стільки, скільки вони дозволятимуть. І лише опираючись несправедливості та борючись за право як цінність та основу комфортного співіснування, можливо змусити систему відступити. До слова, в січні 2021 року презентували нову правозахисну ініціативу протидії політичним переслідуванням «Правотворець». Біля її витоків стоять громадські ініціативи #FreeRiff, #FreeDrKuzmenko, «Рух Опору Капітуляції». Йдеться про створення своєрідної бази даних осіб, причетних до організації політичних переслідувань в Україні, та тих, кого переслідують. «До нашої бази переслідувачів ми включаємо тих прокурорів і слідчих, які здійснили процесуальні порушення в ході справ, у яких проглядається політичний мотив, справ, які веде «Правотворець», — розповідає Сергій Пархоменко, координатор правозахисної ініціативи. — Також включаємо суддів, що виносять сумнівні рішення (по запобіжних заходах або ж вироки). Незабаром до бази включимо й ключових посадовців та політиків. Їхня черга неодмінно настане». По суті, завдання проєкту дуже просте — «підсвітити» сфабриковані справи, які система провадить проти своїх опонентів, та зробити відомими людей, залучених у це, перебуваючи на важливих державних посадах.

А втім, повноцінно відновити справедливість вдасться, хіба лише змінивши правову культуру суспільства, на що потрібні роки чи й десятиліття. Хоча інших варіантів і немає. Боротьба за право — це єдиний механізм зміни культури, й відкладати таке задоволення на потім або чекати, що хтось зробить брудну роботу за тебе — дурість. 

РОМАН МАЛКО, “Український тиждень”